Ветерани на ринку праці: ключові виклики й рішення на DEF.Talks
На панелі DEF.Talks «Трансформація Ідентичності: Життя після пікселю» зустрілися представники держави, бізнесу, культури, громадського сектору, серед яких були й самі ветерани. Вони говорили про те, що зараз найскладніше, чого не вистачає, і разом шукали способи, як підтримати тих, хто повертається з війни.
Ділимося ключовими тезами та пропозиціями, які прозвучали під час дискусії.
Бар’єри та готовність ринку до найму ветеранів
Під час обговорення Павло Михайлюк, Head of Ecosystem at UNIT.City, поділився першими результатами масштабного дослідження ветеранів, яке UNIT.City проводить разом з Аналітичним центром ADASTRA. Дані показують, з якими бар’єрами зіткнулися ветерани та наскільки до їхнього найму готові роботодавці:
- 57% ветеранів зіштовхнулися з перешкодами під час пошуку роботи: низькі зарплати, фізичні і психологічні виклики та інші бар’єри.
- 23% відчули упереджене ставлення або дискримінацію.
- 14% ветеранів сумніваються у власній кваліфікації.
- Понад 2000 компаній пройшли чеклист готовності до найму ветеранів від Work.ua.
- Середній бал готовності — 54%.
- 37% компаній готові вкладати ресурси в працевлаштування ветеранів.
- 47% зазначають у вакансіях, що відкриті до найму ветеранів.
- Лише 18% (менше ніж кожна п’ята компанія) мають повноцінну адаптаційну програму для ветеранів.
За останні два роки кількість вакансій із поміткою «для ветеранів» на Work.ua зросла майже в 4 рази — з 3 200 до 12 300.
Учасники панелі
Оксана Горбунова — модераторка дискусії, CОО&Co-Founder BazaIT та CEO BazaIT Defense. BazaIT Defense спеціалізується на пошуку спеціалістів для оборонних проєктів, включно з позиціями, відкритими для ветеранів.
«Якщо є дотична вакансія, ми знайдемо навіть тих, кого складно знайти», — каже Оксана.
Женя Галич — військовий і рок-музикант, лідер гурту O.Torvald. У 2022 році добровільно мобілізувався до лав ЗСУ, служив у 135-му батальйоні 114-ї бригади. Після звільнення за станом здоров’я продовжує підтримувати побратимів і розвиває проєкт POGLYAD — ініціативу про повернення: з війни, з-за кордону, до себе, про побудову нового спільного майбутнього та підвищення іміджу ветеранів в Україні.
Масі Найєм — діючий військовослужбовець, співзасновник громадської організації «Принцип». До війни був адвокатом, після поранення заснував ГО, яка змінює правила та ставлення до військових, працює з державними структурами, аналізує ризики та пропонує рішення, зокрема у сфері медкомісій, статусів і соціального забезпечення.
«Ми зробили багато, аби покращити захист прав військових, змінити ставлення до проходження ВЛК та інших бюрократичних процесів. У нас є значна взаємодія з державними структурами і вони нас чують: ми аналізуємо проблеми, а потім пропонуємо рішення», — зазначив Масі Найєм.
Руслан Приходько — заступник Міністра в справах ветеранів України, учасник бойових дій. Має багаторічний досвід у формуванні державної ветеранської політики, розробці законодавства та регіональних програм. Відповідає за соціальний захист, медичне та психологічне відновлення, забезпечення житлом, а також розвиток спорту серед ветеранів.
Ольга Безпалько — керівниця з питань різноманіття та інклюзії «ПриватБанку». З темою ветеранів працює з 2015 року. Під час повномасштабного вторгнення, очолюючи департамент соцполітики на залізниці, займалася поверненням до роботи понад 13 000 працівників-військових. Нині консультує великі державні компанії щодо адаптації практик для працевлаштування ветеранів.
POGLYAD — проєкт підтримки ветеранів
Спільна ініціатива, яку реалізують Женя Галич, Оксана Бєляєва та Ігор Шепетін.
Ідея проєкту належить командирові Галича — Ігорю Шепетіну, креативному продюсеру ГО «Ветерани добровольці». Після війни він запропонував створити ініціативу допомоги ветеранам з інвалідністю: від візитів у лікарні до психологічних сесій та ретритів. На одному із заходів він познайомився з CEO OMD Optimum Media Оксаною Бєляєвою та домовився звести її з Галичем.
«Проєкт POGLYAD — про те, щоб створити щось прекрасне навколо поняття “ветеран”», — пояснює Галич.
«Ми зняли понад 20 людей — усі вони або діючі військові, або ветерани. Жодних акторів чи моделей».
Результати проєкту сьогодні можна побачити на вулицях Києва — на білбордах, сітілайтах, у відеорекламі, а також почути однойменну пісню, яку Галич написав спеціально для цієї ініціативи.
Держава й бачення «життєвого циклу» ветерана
Під час дискусії Руслана Приходька, заступника Міністра в справах ветеранів України, запитали, чи має держава чітке бачення «життєвого циклу» ветерана після війни — не лише як отримувача пільг, а як активного учасника суспільного життя.
«Сьогодні наше головне завдання — «зшити» всі політики в єдину систему. Зараз це фрагментовано, місцями — хаотично. Коли елементи політики логічно поєднані, вони підсилюють один одного», — відповів Приходько.
Він нагадав, що у 2014 році поняття «ветеранська політика» фактично не існувало: тоді запит зводився до землі, пільг на комунальні послуги та поодиноких скарг на дискримінацію. Лише після 2022 року почали всерйоз говорити про ветерана як про повноправного учасника суспільства, якому потрібні умови для життя та розвитку.
Сьогодні в Україні налічується понад 1,35 млн учасників бойових дій російсько-української війни (без урахування ветеранів інших війн і миротворчих місій), з них понад 130 тис. — ветерани з інвалідністю. Тобто це значна частка працездатних громадян, і відсутність ефективної політики може перерости в суспільну кризу.
«Від ефективності ветеранської політики напряму залежить мобілізаційна спроможність суспільства. Якщо молодь бачить ветерана з табличкою «мене кинули» — це демотивує. Завдання держави — створити інструменти для нормального життя після служби», — підсумував Приходько.
Як бізнес і ветерани можуть будувати довготривалі стосунки
Ольга розказала історію про те, наскільки непростим може бути шлях від військової служби до цивільної професії. Вона згадала працівника залізниці, який під час служби командував ротою, набув значного управлінського досвіду та вміння приймати рішення в критичних умовах. Повернення на початкову посаду монтера колії для нього виявилося психологічно складним, не кажучи вже про видимі й невидимі травми.
За її словами, роботодавці повинні розуміти, що після двох-трьох і більше років служби людина повертається зі зміненими пріоритетами та іншим рівнем компетенцій. Якщо компанія надає можливість застосувати ці навички в цивільному середовищі, це допомагає утримати співробітників у команді після демобілізації.
Погляд бізнесу щодо найму ветеранів: прагматичний і «романтичний»
З прагматичної точки зору, бізнес не зможе вижити без залучення ветеранів та людей з інвалідністю, особливо в умовах, коли країна втратила 42% працездатного населення.
«Хто буде перший — той буде сильніший і зможе протриматися», — наголосила Ольга.
Водночас вона порівняла відносини між бізнесом і ветераном зі шлюбом:
- Якщо одна сторона не готова, а іншій потрібна робота — союз не триматиметься довго.
- «Шлюб за розрахунком» можливий, але без спільних цінностей він нетривалий.
- Найстійкіший варіант — відкритий діалог, де обидві сторони визнають труднощі й готові змінюватися.
Адаптація ветеранів: більше, ніж працевлаштування
Повернення на роботу — лише один з етапів. Йому передує базова адаптація: налагодження сімейних обставин, відновлення фізичного та психологічного здоров’я, зокрема робота з «невидимими травмами».
Ольга зазначила, що суспільство часто вважає героєм лише того, хто має явне поранення, але є багато ветеранів із внутрішніми травмами, які неможливо побачити. Такі люди іноді сприймають себе неповноцінними й бачать у роботі «подачку».
«Ми дуже багато витрачали часу в комунікації, щоб донести: ви для нас важливі, і це не про подачку».
Вона розкритикувала надмірну обережність у взаємодії з ветеранами, коли замість відкритого обговорення реальних потреб створюють «сакральний образ» військового.
«Справжня підтримка — це не суперспеціальні умови, а свідоме рішення компанії надати роботу як прояв вдячності».
Окремо вона звернула увагу на стигматизацію: під час найму ветеранів іноді запитують про здоров’я чи діагнози, хоча будь-яка людина може мати ПТСР або інші психологічні проблеми — і це стосується не лише військових. За статистикою, як мінімум 20% цивільного населення теж мають ПТСР, але суспільна увага зосереджена саме на ветеранах.
Також Ольга зауважила, що бізнес часто ділиться лише позитивним досвідом співпраці з ветеранами, замовчуючи труднощі. Це не дозволяє підготуватися до реальних викликів майбутнього.
«Найбільша біда цивільних — ми боїмося досвіду військових і мало цим цікавимося. Це не дає нам можливості вчасно реагувати й бути готовими».
Освіта як ключ до реінтеграції ветеранів
«Брати людину через співчуття — це тактика провальна. Треба дивитися стратегічно й наперед», — наголосив заступник міністра в справах ветеранів Руслан Приходько.
Він підкреслив, що й бізнес, і держава повинні розвивати культуру взаємодії з ветеранами. Починати, на його думку, слід із навчання тих, хто безпосередньо відповідає за комунікацію.
«Коли хтось нахамив ветерану, я питаю: ви навчили, як треба говорити? Дали протокол, визначили червоні лінії? Ми як держава чекаємо цього від бізнесу, але кого навчили ми?»
Серед пріоритетів — інтеграція теми ветеранів в освітні програми та розмежування підходів до кадрових військових і мобілізованих. Багато хто під час служби проходив спеціалізовані курси, здобував нові звання та навички, які можуть бути корисними в цивільному житті.
«Людина з війни повертається іншою. Розраховувати, що їй буде цікаво повернутися на колишню посаду — наївно».
Для держави важливо зробити ветерана привабливим для бізнесу не лише через повагу, а завдяки реальній цінності його досвіду.
«Бізнес хоче заробляти гроші й бачити ефективну людину. Інше питання — як ми навчимося це робити. Це трансформація освітньої системи, щоб вона стала нерозривним інструментом працевлаштування».
Серед ключових якостей ветеранів Руслан назвав здатність ухвалювати рішення в умовах невизначеності та діяти оперативно. Однак ці навички потрібно вміти «перекласти» на мову бізнесу, щоб вони були зрозумілими та цінними для роботодавця.
Приходько підкреслив: зміни мають відбуватися одночасно з обох боків.
«Держава сьогодні слухає бізнес, запитує, запускає принципи, але це процес трансформації з обох боків».
Культура важливіша за інструменти
«Інструментів може бути мільйон. Можна створити цілий департамент, перенавчати, змінювати професії всередині компанії, передавати ветеранів іншим роботодавцям, якщо тут вони не зможуть працювати. Це все про інструменти», — зазначає Ольга Безпалько.
Вона наголошує: бачила чимало конфліктів у цивільному середовищі — іноді навіть більше, ніж серед військових. Її турбує, що після війни суспільство може втратити те, що об’єднує всіх.
«Мій досвід показав: інструменти працюють тільки тоді, коли є база цінностей. І я для себе знайшла висновок, що цінність може бути лише у великій повазі й пошані до військових».
На думку Ольги, зміна культури — перший і найважливіший крок, який треба робити ще до запуску програм чи партнерств.
«Треба починати з культури. Це гра вдовгу, з втратами, бо будуть ті, хто не приймає. Але без бази цінностей ми далі не підемо».
Після цього можна вибудовувати інструменти:
- партнерства з державою;
- внутрішні програми підтримки;
- освітні та кар’єрні проєкти для ветеранів.
Повага до ветерана починається з культури поваги загалом
Женя Галич наголошує: одна з найбільших проблем — це зіпсований образ ветерана та військовослужбовця в Україні. Причини він бачить не лише в радянській спадщині, а й у сучасному ставленні до форми, символів і статусу.
Сьогодні, на його думку, неприпустимо, коли піксель носять як робочий одяг, наприклад, охоронці на будівництві чи працівники СТО.
«Цю форму потрібно заслужити носити. Це не роба».
Схожі проблеми він бачить і в організації поховань військових: замість статутних прапорів іноді використовують дешеві тканини з ринку. Для нього це показник того, що повага має бути сталою цінністю, а не формальністю.
Галич звертає увагу на дисбаланс між кількістю мобілізованих і тими, хто уникає оновлення даних у ТЦК. На його переконання, нормалізація небажання служити підриває імідж військової служби.
Повернувшись із фронту, багато ветеранів стикаються з тим, що люди без бойового досвіду намагаються диктувати їм, як жити далі. Це, вважає він, неправильно.
«Повага до військового має бути першою навичкою, яку потрібно прищеплювати суспільству — до того ж на державному рівні».
Він пропонує запровадити заборону на використання військової форми тими, хто не проходив службу, за аналогією з тим, як цивільні не можуть носити поліцейську форму. Для нього це — фундаментальний принцип здорового ставлення до ветеранів.
Масі Найєм підкреслив, що ключова мета — навчитися поважати ветерана не формально, а щиро.
«Якщо в суспільства немає запиту, жоден закон не змусить поважати. Це має бути внутрішня потреба».
За його словами, не можна перекладати відповідальність лише на одну сторону — і військові, і цивільні мають готуватися до взаємодії. Він проти підходу, коли бізнесу потрібно «шукати додаткову вигоду» від реінтеграції ветеранів. Для нього сама присутність ветерана в мирному житті — це вже внесок, який заслуговує на повагу, адже ці люди захищали країну й забезпечили умови, у яких живе суспільство.
Масі звернув увагу, що проблема починається на базовому рівні — відсутність культури вдячності й поваги навіть у відносинах «цивільний із цивільним». Якщо ми не поважаємо роботу та внесок один одного в мирному житті, то й говорити про справжню повагу до ветеранів складно.
В особистому прикладі Масі пояснив, чому повага до військових для нього безумовна:
«Я зобов’язаний поважати кожного військового, тому що, якщо він загине, замість нього міг би бути мій батько, брат, найкращий друг. Вони виконали роботу за тих, хто залишився живий».
Він переконаний, що таких відвертих дискусій про сенс і фундамент поваги бракує, а без них суспільство ризикує знову розділитися замість того, щоб об’єднатися навколо спільних цінностей.
Формальність vs справжня повага
Ольга поділилася роздумами про «Хвилину мовчання» як простий, але потужний спосіб продемонструвати повагу. Водночас вона наголосила на ризику перетворення цього жесту на формальність, якщо його суть не буде правильно донесена.
«Помилка на державному рівні в тому, що хвилина мовчання часто сприймається як щось трагічне й негативне, а не як прояв вдячності та турботи про наше сьогодення і майбутнє».
На її думку, ключ — у персоналізації. Коли людина згадує конкретних близьких або знайомих, для неї цей момент не стає тягарем і не вибиває з робочого ритму. Натомість загальне, абстрактне ставлення робить символічний жест «ще одним пунктом у розкладі».
Вона навела приклад Вінниці, де о 9-й ранку все місто зупиняється — хтось виходить з автомобілів, хтось ні, але сама зупинка стає знаком єдності й гордості за людей, з якими живеш.
Панель DEF.Talks показала: питання повернення ветеранів у цивільне життя — це значно більше, ніж пошук роботи. Це про зміну культури, повагу й довіру, про готовність суспільства та бізнесу дивитися на ветеранів не через призму співчуття, а як на сильних, компетентних і цінних людей. Держава, бізнес і громадський сектор уже роблять кроки назустріч, але попереду — довгий шлях, який потребує чесних розмов, партнерства та спільних цінностей. Бо від того, як ми інтегруємо ветеранів сьогодні, залежить не лише якість їхнього життя, а й майбутнє всього суспільства.
